Історія почалась, як завжди, з телефонного дзвінка на мій мобільний номер. Адміністратор і помічник головного лікаря однієї зі стоматологічних клінік нашого міста просила мене про послугу. Вона просила порекомендувати невропатолога-психолога чи психіатра для пацієнта з Великобританії, котрий у їхній клініці проводив імплантацію. Я поцікавився, чому саме потрібно невропатолога-психолога?
Тож адміністратор пояснила, що пацієнт відчуває постійний біль у ділянці щелепи і пов'язує його з імплантацією, тому вирішив порадитись з лікарем не стоматологом чи йому можна продовжувати лікування у стоматолога.
Окрім цього вона попередила, що пацієнт буває періодами в неадекватному стані і нагадує психічно хворого. Такі приступи у нього трапляються практично щоразу як він потрапляє до клініки. Він стає неврівноважений, вживає нецензурні слова, сварить усіх хто потрапляє йому на очі та повторює одні і ті ж історії з життя. Крім того, він скаржиться на прискорене серцебиття та відчуття постійного страху.
Я запропонував зустріч з пацієнтом у нашій клініці, а також попросив здати стандартний пакет аналізів перед імплантацією. На другий день англійський пацієнт завітав у нашу клініку. Він прийшов натще, для здачі аналізів. Пацієнт почав розповідати свою медичну історію життя. Вона була дуже не простою впродовж 68 років його життя. Виявилось, що у пацієнта були проблеми з суглобами і він переніс кілька ортопедичних операцій, крім того, він довгий час приймав препарати, які зменшували біль, а також у нього вже кілька років тому діагностували діабет 2 типу і порекомендували постійно вживати інсулін. Тож у нього з собою була шприц пучка з інсуліном.
Пацієнт повторював одну і ту ж історію раз за разом, складалось враження, що у нього "заїла пластинка"... Стосовно болі у ділянці імплантації, то вона турбувала його не постійно. В якийсь момент пацієнт почав себе поводити без причини досить агресивно, але за кілька хвилин заспокоївся.
Медсестра вправно здійснила забір крові на аналіз, а також пацієнт здав аналіз сечі. Через 20 хвилин аналізи були готові і ми продовжили розмову. Усі лабораторні показники були у межах норми, окрім глюкози, яка була незначно нижче норми 3,6 мМоль/л.
Я запитав британця, як часто він міряє рівень глюкози в крові? Відповідь мене здивувала... Він повідомив, що не часто, десь раз на 3 місяці, а дозу інсуліну він не корегує. На наступний день я попросив його поміряти вранці рівень глюкози, результат був 5,6 мМоль/л. Отож, я попросив його не колоти інсулін, бо він призводив до гіпоглікемії, яка проявлялась тремтінням, підвищеною пітливістю, тахікардією (прискореним пульсом), головокружінням, відчуттям патологічного страху, погіршенням зору, головним болем, дратівливістю, відчуттям голоду, відчуттям втоми та ймовірно фантомним болем у проекції щелепи.
Він послухав пораду
і сказав, що буде міряти цукор регулярно і звернеться вдома у Британії до
ендокринолога. Також пояснив, що не звертався до ендокринолога через довгу
чергу. Коли він прийшов у стоматологічну клініку без звичної ін'єкції інсуліну,
працівники клініки його не впізнали... Він був дуже ввічливим, спокійним та
забув про біль у щелепі, яка його турбувала останнім часом.
P.S. Не завжди поведінка пацієнта є приводом для звернення до психолога чи психіатра. Деколи ліки, які ми приймаємо без належного контролю лікаря, можуть викликати несподівані реакції.
З повагою, головний лікар клініки «Біокурс», Тарас Жиравецький